«Вони ніколи не очікували, що Маріуполь чинитиме опір» – місцеві
Місцевих жителів Маріуполя, яким вдалося вибратися, жахають невпинні штурми росіянами величезного металургійного заводу, що став головним бастіоном захисників українців.
The post «Вони ніколи не очікували, що Маріуполь чинитиме опір» – місцеві first appeared on Новини України - #Букви.
Їх історію висвітлив американський телеканал CNN.
До війни небагато людей, окрім, мабуть, тих, хто працював у металургійній промисловості, знали про маріупольський металургійний комбінат Азовсталь, що нині став місцем відчайдушного вирішального протистояння у боротьбі за місто з ворожими російськими військами.
До цього Азовсталь був потужним гравцем на світовому ринку металів – підприємство, що належало найбільшому українському металургійному підприємству Metinvest Holding, виготовляло щороку 4 млн тонн сталі, які йшли на експорт у різні країни світу.
Сталь, вироблена на Азовсталі, використовувалася у будівництві таких відомих архітектурних та містобудівних проєктів, як хмарочос Shard у Лондоні, комплексу будівель Hudson Yards в Нью-Йорку та мосту San Giorgio в італійській Генуї.
Однак вже декілька тижнів поспіль до цього підприємства, розташованого на узбережжі Азовського моря, прикута увага світу через справжню битву, що розгортається на його території.
Підрозділ українських воїнів, що тримає оборону на заводі, став уособленням незламного духу українців у борні з ворогом, на порядок більшого числом.
Юрій Риженков, генеральний директор холдингу Метінвест, якому належить завод, каже, що йому невимовно боляче бачити усе те, що зараз відбувається з заводом та містом Маріуполь.
“Місто буквально два місяці як в облозі. І росіяни, вони ж навіть не дозволяють завезти в місто воду чи продукти”, – каже Риженков.
“Вони не дозволяють вивозити цивільних з міста у централізованому порядку. Вони змушують людей вибиратися або на власних авто, або ж йти пішки через мінні поля. Там гуманітарна катастрофа”.
На питання, чому російському президенту так потрібен завод Азовсталь, Риженков зауважає, що “я не думаю, що йому насправді так потрібен завод”.
“Я думаю, це через все символізм – їм хочеться підкорити Маріуполь. Вони ніколи не думали, що Маріуполь буде чинити супротив”.
Завод, додав він, втратив вже щонайменше 150 працівників, яких було вбито, а ще тисячі вважаються зниклими безвісти.
“Нам відомо тільки, що з 11 тисяч працівників Азовсталі, – каже Риженков, – лише 4 з половиною тисячі вибралися з Маріуполя та вийшли на контакт з нами, і ми знаємо, принаймні, де вони зараз”.
Керівник Метінвесту не полишає думок про долю колективу заводу.
“Останні два місяці наша компанія робила усе можливе, аби допомогти вибратися людям у безпечне місце. На жаль, на цей час, ми все ще навіть не на пів шляху до цього”.
У заводському колективі працювали й цілі сімейні династії, представники яких плавили тут сталь з покоління у покоління ще з самих початків підприємства.
38-річний Іван Голтвенко, який працював донині керівником відділу кадрів на підприємстві, представник третього покоління своєї родини, що працювала на Азовсталь.
“Я сподівався пропрацювати на Азовсталі усе своє життя і зробити свій внесок для підприємства та свого міста”, – каже він з сумом.
“Жахливо бачити рідне місто у руїнах, це можна порівняти з тим, як хтось із рідних помирає у тебе на руках. І ти бачив, як він чи вона повільно помирають, як відмовляють один за одним його органи, а ти нічого з цим не можеш зробити”.
Голтвенко, який перебрався до Запоріжжя, каже, йому важко дивитися, як російські авіаудари нищать його місто, та з болем додає: “так хотілося б, аби воно залишилося таким, яким він його пам’ятав раніше”.
Новини, про те, що відбувається з Маріуполем, доходять до нього від друзів та колег, які не змогли вибратися з захопленого міста.
“Сьогодні, приміром, мені показали відео з моєю квартирою. Попри те, що будинок вистояв, саме житло повністю розграбоване російськими солдатами. Усе хоч трохи цінне вони звідти винесли, навіть порпалися у дитячих іграшках, частину яких теж вони вкрали”.
Він каже, що 24-го квітня розмовляв з колегою, і той розповів про жахіття, які щодня доводиться переживати тим, хто залишився у місті.
“У нього ще залишився [мобільний] зв’язок, ми дізналися, що він там, у місті, йому не вдалося виїхати, і його поставили на розчистку завалів та транспортування тіл”, – каже Голтвенко.
“А вчора він мені сказав, що лише за один день з одного кварталу міста, чи то навіть скоріше лише з однієї вулиці, він допоміг вивезти чотири вантажівки з мертвими тілами”.
“Він каже, його добровільно-примусово змусили працювати в морзі для збору та вивозу тіл”.
І за цю роботу, каже Голтвенко, його колезі видають “сухпайок”.
Ще один працівник Азовсталі, 49-річний Олексій Єгоров, який працював заступником начальника у ремонтному відділі, мешкав у Маріуполі з малих літ.
“Я там вивчився, я там почав працювати, там я став людиною, тим, ким я є зараз. І бачите, як усе це руйнується… Про це неможливо говорити без сліз, просто ком у горлі підступає”, – каже він.
Однак місто продовжують добивати. Російські літаки та ракети продовжують його нищити, навіть попри заяву Путіна минулого тижня, що начебто штурмувати цю промислову зону їм вже нема потреби.
Довоєнний період
Те, що зараз відбувається на Азовсталі, віддзеркалює усе те, що вже сталося, власне, з самим Маріуполем, містом з уславленим минулим та промисловим потенціалом.
Це промислове портове місто, можливо, ніколи не виглядало привабливим у звичному розумінні цього слова – з купою заводських труб, кіптявою та димом, що здіймалися над міським горизонтом, та портом, на пристанях якого жовто-блакитні крани буденно вантажили контейнери. Усе ж у Маріуполя був свій шарм, його любили жителі цього міста.
Останні роки місто суттєво оновилося, з’явилися зелені зони, і рівень життя населення, яке складали переважно працівники промисловості, потроху почав зростати.
“Останні вісім років ми витратили на те, щоб збудувати у нас сучасне та комфортне місто, хороше місто для життя”, – каже Риженков.
“Ми реалізували великі екологічні проєкти, а ще були плани зробити так, щоб тут було чисте повітря, щоб була чиста вода і тому подібне. І зараз ми бачимо, які все це за два місяці зруйнували”.
28-річна Марина Головнова каже, що все було схоже на “народження мрії”, тому що, пояснює вона, “ми працювали, аби перетворити місто з невеличкого промислового на велику культурну столицю”.
Марина – теж родом з Маріуполя, вона повернулася сюди у 2020 після десятирічної перерви, і побачила, як змінився громадський та культурний простір міста. “Маріуполь став кардинально іншим”, – каже вона, і з гордістю додає, що місто минулого року було обрано культурною столицею України.
“У нас було так багато фестивалів, до нас приїздило багато людей з іншим міст та інших країн”, – згадує Марина.
“У нас була можливість розказати людям про наше місто не тільки з точки зору його промислового розвитку, а й з культурної та історичної точок зору, бо Маріуполь насправді має неймовірну історію”.
На обличчі дівчини, яка працювала тут екскурсоводом, на мить з’являється посмішка. Вона пригадує екскурсійні маршрути, якими вона водила туристів. Зазвичай, вона починала екскурсію від старої водопровідної вежі, а потім вела людей центральними вуличками міста, знайомлячи їх з історичними будівлями та місцями, пов’язаними з життям відомих особистостей, що тут народилися.
Головнова каже, що у портовому метрополісі по-справжньому вирувало життя, минулого року додалися екскурсії морем, а ще були плани започаткувати тематичну екскурсію з візитом на Азовсталь, де можна було показати процес виробництва сталі.
“Одним з моїх найулюбленіших місць, що може трохи дивно звучить, і місцеві, певно, мене б не зрозуміли, був оглядовий майданчик, з якого було видно завод Азовсталь: було видно, який він великий, який просто величезний і крутий”.
Жінка каже, що, можливо, “для місцевих там і нічого особливого, бо вони ж звикли до цього, але для іноземців, відвідувачів з інших міст, це був вражаючий краєвид”.
Місто в облозі
Тепер розповідь про квітуче місто звучить якось дико, особливо зважаючи на те, що місто постраждало від війни в 20 столітті, коли тут теж точилися запеклі бої під час Другої світової війни.
Цього разу масштаб руйнування ще більший. Українські урядовці кажуть, що в місті вціліло ледь 20 відсотків будівель. Безжальні російські обстріли перетворили на руїну такі знакові місця, як місцевий драматичний театр. Згідно з офіційними підрахунками, щонайменше 300 людей із 1300, що там переховувалися, зникли безвісти під його завалами після того, як будівлю театру розтрощили російські снаряди 16-го березня.
Це ж відбувається і з Азовсталлю. Завод, побудований у 1933 році за радянської влади, був частково зруйнований під час німецької окупації, а потім знову відбудований.
Тепер його майже зовсім зруйновано — серед його руїн зараз знайшли прихисток українські військові та приблизно тисяча цивільних, що переховуються зараз у його підземних сховищах. У місті ще залишається майже сто тисяч людей. У четвер місцева влада попередила, що місту загрожує епідемія через жахливу антисанітарію, яка посилюється, бо у місті ще залишаються неприбраними тисячі мертвих тіл…
Олексію Єгорову нестерпно важко при згадці про рідне місто через втрати у власній сім’ї — у Маріуполі загинула від поранень, отриманих під час обстрілів, його теща. Жінка марно намагалася вибратися до Запоріжжя.
“Мої усі емоції просто зникли ще там, у Маріуполі. Тому в мене нічого, окрім ненависті, не залишилося”, – додає Єгоров.
Він каже, що йому подобалося жити біля моря, і він сподівався працювати на Азовсталі до пенсії.
Тепер йому не залишається нічого іншого, як просто спостерігати, як Росія блокує місто, а з ним – і його місце роботи. На питання, чи зміг би він працювати там, якщо росіяни відновлять виробництво, чоловік каже те ж, що й Ринат Ахметов, власник підприємства та найбагатший українець: “Ні, не збираюся. А після того, що вони тут зробили, ніколи [на це не піду].”
- Нагадаємо, російські військові повністю перекрили всі інформаційні потоки як у місто Маріуполь, так і з нього. Як наслідок, наразі маріупольці впевнені, що російські солдати марширують Хрещатиком, Харків – під контролем РФ, а кожного чоловіка з Маріуполя при виїзді відправляють на фронт.
- У ніч на 28 квітня окупанти завдали близько 50 авіаударів по Маріуполю. Окупаційні війська проти захисників “Азову” та мирних жителів застосували велику кількість фосфорних бомб.