Збереження кримськотатарської, караїмської та кримчацької мов в Україні
Кримськотатарська, караїмська та кримчацька мови є важливими складовими культурної спадщини України. На жаль, усі три мови потрапили до списку ЮНЕСКО як такі, що зникають. Одна з них вже повністю втрачена як жива мова. Лінгвісти, історики та представники корінних народів досліджують причини, чому ці мови перестають передаватися з покоління в покоління, а також обговорюють, як держава може сприяти їх збереженню та які ініціативи вже реалізують самі громади – від уроків для дітей до перекладів творів Шевченка.
Основною причиною занепаду мов є відсутність передачі мовного спадку між поколіннями. Коли рідна мова перестає передаватися традиційним шляхом, вона потрапляє до списку зникаючих мов ЮНЕСКО. Точні дані про кількість носіїв кожної з трьох мов відсутні. За словами сходознавця Саміра Бєлджуді, кримчацька мова фактично зникла – нею не володіє жоден із близько трьох тисяч кримчаків у світі. Караїмська мова перебуває у критичному стані, її знають лише кілька десятків людей. Натомість кримськотатарська мова зберігається краще – нею говорить до 300 тисяч людей, її використовують у медіа та викладають в університетах.
Ці мови належать до кипчацької групи тюркських мов і мають багато спільного через спільне проживання народів на території Криму. Історик Юрій Амір Радченко зазначає, що перші громади кримчаків і караїмів з’явилися ще в XII–XIII століттях, а формуватися як народи почали наприкінці XV століття після утворення Кримського ханства. Література караїмів у середньовіччі була написана івритом, а в побуті використовували тюркські діалекти. Згодом вплив Російської імперії та Радянського Союзу призвів до витіснення національних мов російською.
Рабин реформістської єврейської громади Біньямін Мініч, наполовину кримчак, розповідає, що останньою носійкою кримчацької мови у його родині була прабабуся. Він пояснює, що кримські євреї пережили два голокости: перший – радянський, коли в 1920-х роках закрили кримчацькі школи та заборонили мову, а другий – нацистський, який призвів до фізичного знищення більшості громади.
Координаторка Спілки караїмів України Світлана Саітова-Бараш зазначає, що після депортації кримських татар у 1944 році караїмська мова стала небезпечною для спілкування, тому багато хто перестав нею користуватися. Вона підкреслює, що відновлення караїмського етносу неможливе без підтримки держави та налагодження зв’язків із караїмськими громадами світу.
Щодо матеріальної бази для вивчення мов, то кримськотатарська має достатньо підручників, словників, медіа та літератури. Караїмська мова має обмежені навчальні матеріали, а кримчацька збереглася переважно у старовинних книгах і кількох сучасних виданнях, зокрема перекладі «Заповіту» Тараса Шевченка кримчацькою мовою.
За словами Сулеймана Мамутова, представника України на Постійному Форумі ООН з питань корінних народів, в Україні існує законодавче право на освіту рідною мовою, але реалізація цього права ускладнена через брак інфраструктури, вчителів і підручників.
Представники корінних народів активно працюють над збереженням своєї ідентичності. Сулейман Мамутов наголошує на важливості офіційного визнання державою корінних народів та створення програм підтримки мов. Рабин Біньямін Мініч зі своєю громадою в Ізраїлі організовує заходи, присвячені кримчацькій культурі, і працює над популяризацією мови. Світлана Саітова-Бараш підтримує караїмські громади та проводить навчання караїмської мови, навіть у дорослому віці.
Збереження кримчацької, караїмської та кримськотатарської мов є критично важливим для підтримки культурної спадщини України. Спільні зусилля держави, громад та міжнародних організацій можуть допомогти цим мовам не лише вижити, а й розвиватися у майбутніх поколіннях.