ЛЬВОВСКИЕ СВЯТКИ
Зал гудел новогодней потехой,
голубело смереки копьё…
Мне студентка по имени Стефа
подарила кохання своё.
И к Высокому Замку по кручам
завлекла, точно мавка, меня,
то дразня поцелуем летучим,
то лихой коломыйкой маня:
«Болить менi головонька
та й межi плечима.
Дайте менi докторика
з файними очима.
Та не того докторика,
що файно лiкує, –
дайте мені докторика,
що файно цілує».
А потом нам уютно и жарко
было в слякоти львовской зимы,
когда в зарослях Стрыйского парка
целовались до одури мы.
Было там под колючей шинелью,
как за пазухой нам у Христа.
И апрельской звенела капелью
коломыйка лукавая та.
«Болить менi головонька
та й межi плечима.
Дайте менi докторика
з файними очима.
Та не того докторика,
що файно лiкує, –
дайте мені докторика,
що файно цілує».
К нам с годами приходит привычка
не пугаться утрат и потерь…
Стефа, Стефа, студентка-медичка,
где и с кем ты гуляешь теперь?
Свои файные губы и очи
чьим губам и рукам отдаёшь?
И кому в эти зимние ночи
коломыйку чуть слышно поёшь?
Болить менi головонька
та й межi плечима.
Дайте мені докторицю
з файними очима.
Та не тую докторицю,
що файно лікує, –
дайте мені докторицю,
що файно цілує.
Ой, дáна-дáна-дáна,
Що файно цілує…