Як загартовує війна – сповідь херсонської фронтовички

…Вона народилася у 1924-му, на далекому Уралі. Маленьке оренбурзьке село, а радше – хутор на декілька хат, височенні гори з прудкими звивистими річечками і зелені ліси з непролазними хащами. Такою Ольга запам’ятає свою малу батьківщину, де прожила зовсім небагато, буквально до школи. Гризти граніт науки їй довелося вже на Дону. У перший клас дівчинка пішла вже вміючи читати – навчилася сама, за гаслами із радянських плакатів, на кшталт «Иди, товарищ, к нам в колхоз!», «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет», які висіли і тут, і там. У селі в Ростовській області Ольга закінчила школу і, хто знає, як би склалося її життя, якби не події 41-го. Це про її покоління знімали «А завтра была война», коли ввечері відгуляли випускний, а на ранок все перевернулося на 180 градусів… -Ще на випускному спланували ранкову прогулянку, щоб посидіти, позгадувати шкільні роки. Приходжу на ту зустріч, а хлопці сидять, носи повісили… А ти що, нічого не знаєш? Та ні – кажу. Війна з Німеччини, наші повістки отримали…  І вже скоро майже всі отам, під Москвою, у першому ж бою полягли», — із сумом в очах пригадує Ольга Мефодіївна. З війни повернулися всього п’ятеро її однокласників. Сама ж Ольга Луцкіна у військкомат записалася, тільки-но їй виповнилося 17-ть, це був 42-й рік. Пригадує, у навчальній групі, добровольців спочатку відправляли туди, вона була однією зі ста дівчат. Певно, це той випадок, коли недолуго звучить «слабка стать», бо вишкіл для всіх курсантів був однаковий, без жодних поблажок, незалежно від того, він це чи вона. Потім – присяга і бійців розкидають по різним фронтам. Ольга потрапила у Луганську у батарею важкої зенітної артилерії. І що тут вже знову згадувати про слабку стать, тендітні плечі, коли ти відповідаєш за майже п’ятитонну махіну?…Стала навідницею приладу управління зенітно-артилерійським вогнем. — Одну гармату обслуговувало семеро – командир знаряддя, два тубочних, той, їто заряджає, той, хто піднімає гармату на далеку відстань, один везе за азимутом і ми, дві навідниці. Я – по вертикалі, а друга дівчина – навідниця по горизонталі. Прилад вираховує – 90 поділів по 50 метрів кожний. Батарея працювала на електричному струмі. От навідниці ведуть, ми, наприклад, а поряд сидять дівчата в навушниках і передають – одночасно на чотири гармати. А розривається снаряд на 100 (!) метрів, уявіть собі, що це таке,  якщо одразу з чотирьох знарядь б’є, — розповідає Ольга Мефодіївна. Гармати зазвичай встановлювалися в окопах, так, щоб їх ворог не засік. Перевозили здоровенні знаряддя на ЗІС-ах, а от снаряди, по 16 кг кожен, на собі завше носили вони, ті, хто обслуговував артилерійську установку. Сьогодні сивочолій учасниці тих подій і не збагнути, як зі своїми менше, ніж п’ятдесятьма кілограмами, вмудрялася тягати одразу по два снаряди. Що рухало тоді радянськими солдатами, роблячи з них надлюдей (саме так, інакше не було б Перемоги)? -Чи був страх? Звісно ж, був. Але не перед смертю, страх охоплював при думці, що ти просто не встигнеш… Наказом всього за сім днів збудували міст по кризі через Кубань. Одна бомба потрапить – офіцерів – у штрафбат, а солдатів – по всім фронтам. Уявіть, як охороняли цей міст. Ні, ніхто не боявся, просто кожен знав, що треба захищати свою Батьківщину. Коли фашисти бомблять мирне населення, вбивають дитину, а мати розривається від горя, або ж її саму вбивають, а дитина сиротою ходить, як ви думаєте, що можна було відчувати?, — пригадує фронтовичка. Радянських артилерійських установок, неначе чорта, боялися пілоти німецьких бомбардирувальників. Довгенько покружлявши, літакам доводилося  скидати бомби в плавні: пальне закінчувалося, а сідати з небезпечним вантажем означало для пілота вірну смерть. Не збити бомбардирувальник, а не підпустити його до бойових позицій і стратегічних об’єктів і було завданням гарматної команди. Часто артилерійські установки виставляли на охорону мостів, збройних заводів. Так званий «заград-вогонь», коли він є, ворог і сунутися не ризикне. У складі бригади важкого знаряддя Ольга Луцкіна охороняла понтонний міст (Варварівський) у Миколаєві, прикривала здоровенну греблю у Дніпропетровську, до яких так і не змогли підібратися ворожі літаки. Ольга Луцкіна пройшла всю війну, Кавказ, Росія, Україна… У складі 3-го Українського фронту дійшла до Угорщини. Там і зустріла Перемогу. -В Угорщині психологічну реабілітацію проходили пілоти. Ми ж, з гарматою, мали їх охороняти. У День Перемоги якраз перебувала на посту. Дуже тихо було, бо бої йшли вже в самому Берліні. Коли зв’язківиця кричить мені – Оля, передають – Перемога! А я ще їй не вірила. І тут почалося – стрільба, салюти, на честь Перемоги, це захоплення не описати, — розповідає фронтовичка. Додому, в Ростовську область, вона повернулася у серпні 1945-го. За плечима – війна з нелюдськими випробуваннями. А їй — всього 20, очі горять,  попереду – довге життя. Доля закинула на далеку, незвідану Херсонщину. Тут аграрний інститут закінчила, вийшла заміж. Разом із чоловіком. Теж колишнім фронтовиком, виховали трьох доньок. Тридцять років Ольга Луцкіна очолювала Хлібну інспекцію в Херсонській області, яка на пряму підпорядковувалася Міністерству заготівель СРСР. У ті часи, для аграрного регіону хлібна інспекція мала стратегічне значення. «Союз» експортував багато пшениці і тільки недавно заснована південна область – житниця з портовим центром, в цьому плані виявилася, як то кажуть, «впереди планеты всей». Таврійську пшеницю відправляли в Італію, Францію, Бельгію і т.д. Ольга Луцкіна була принциповим начальником, яка контролювала цей процес, не рахуючись з особистим часом. Працьовитість, чесність і скромність вона пронесла через все життя, залишившись не примхливою до матеріального. Її багатство – троє доньок, п’ятеро онуків і  п’ятеро правнуків, та вона й мешкає з родиною онука – Олександра. У свої 95-ть досить активна. Сама любить ходити на базар і в крамницю, інколи їздить на дачу, де завжди вирощувала городину. Життям наша героїня задоволена, а от секрету довголіття не знає. Хіба що, може, він у її девізі – уповай тільки на себе? «Я все життя надіялася тільки на себе. І так з дитинства, коли доводилося часто бути за старшу. Потім — війна загартувала. А на роботі завжди говорила – треба, значить треба!», — розповіла довгожителька. У день ювілею рідні зробили матері, бабусі й прабабусі сюрприз – присвятили їй відео-кліп під пісню «Мои года, мое богатство»… А далі був фільм про війну, з тих які щодня дивиться Ольга Луцкіна. Фронтове минуле забути не можна. Марина САВЧЕНКО Фото з архіву Ольги Луцкіної Новый день