Нарація

Англ.: narration; нім.: Erzählung; ісп.: narración; франц.: narration.

1. У розумінні оповіді: спосіб репрезентації фактів здебільшого в лінгвістичній площині, а в окремих випадках – низкою жестів і сценічних образів. Як і в оповіді, наратор звертається до однієї або багатьох сценічних систем і лінійної орієнтаціїсенсу відповідно до розвитку дії в напрямку до кінцевої мети – розв’язки історії йвирішення конфліктів. Нарація “демонструє” фабулу в її часовому вимірі, встановлює послідовність дій та образів.

За визначенням Бенвеніста (Benveniste, 1966) і Женетта (Genette, 1966), нарація є або розказаною “історією” (сукупність розповідних змістів), або “дискурсом”чи “оповіддю”, що розказує (дискурс, який розказує дійство). Історія або фабула – цещось розказане. Оповідь – це дискурс, який розказує. Нарація – це фіктивний або реальний акт, з якого твориться оповідь.2. У класичній драматургії: в окремих довгих тирадах персонажі вдаються дорозповіді про минулі події. Корнель з приводу промови Цінни щодо змови вживавтермін “прикрашена оповідь”.3. Нарація й опис часто протиставляються (зокрема, в епічних формах) залежно від мети дискурсу: “Оповідь являє собою виклад фактів, а опис – виклад справ”[Мармонтель (Marmontel, 1787)]. У театрі опис утворюють візуальні дійства, а нарацію – “акти” разом із мотивами фабули. Така оповідь (у сценічній репрезентації) неминуче звертається до дискурсної структури як організаційного моменту фабули відповідно до її власної архітектоніки та техніки. Слід розрізняти розповідні (глибинні) й дискурсні (поверхневі) структури. Розповідні структури, згідно з принципами загальної логіки, – це теоретична система актантів дії [Пропп (Propp, 1965); Ґреймас (Greimas, 1970, 1973)]. Дискурсні структури – кокретне розміщення тирад і діалогів, сукупність акторів-нараторів.Літ.: Savona, 1980, 1982.