Символ українського Херсона: цього дня народився генерал-хорунжий армії УНР Олекса Алмазов
6 січня 1886 року в Херсоні в інтелігентній
родині державного службовця Дмитра Алмазова святкували не лише Різдво.
Його дружина Оксана (у дівоцтві Назаренко) народила сина.
Скромний хлопчина Олекса Алмазов зростав у Херсоні, населення якого
на той час складало не більше 50 тисяч осіб. Батько зробив усе можливе,
аби син отримав гідну освіту, тому спочатку відправив його до
Тифліського реального училища, а пізніше – до Олексіївського військового
училища.
Олекса
Алмазов був учасником Першої Світової, де відзначився непересічною
мужністю. Дисциплінована, але добра людина, він міг знайти спільну мову і
з підлеглими, і з старшими за званням.
Як тільки стало можливим реалізувати свої військові вміння в
українській армії, він вже у 1917 році організовує та очолює окрему
кінно-гірську батарею Гайдамацького Коша Слобідської України військ
Центральної Ради. Варто сказати, що він свідомо перейшов на нижчу посаду
у війську, аби тільки боротися за вільну Україну.
Одразу ж стає учасником січневих боїв за Київ, баталій поблизу
Гребінки, Лубнів, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у
середині лютого 1918 року був поранений у ногу, але вже у березні
повернувся в стрій.
15 березня 1918 року батарея була реорганізована у Запорізький
кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ
Центральної Ради, на чолі якого Алмазов залишався до кінця Визвольних
змагань (цей дивізіон у Дієвій армії УНР називався Алмазівським). На
чолі цього дивізіону Олекса Алмазів у квітні 1918 року брав участь в
успішному поході полковника Болбочана на Крим.
Військова людина, він не вважав припустимим займатися політикою. Тому
з утвердженням Гетьманату і приходом до влади Скоропадського він
продовжує служити в українському війську. Його дивізіон у той час
займався обороною українського державного кордону в районі станцій
Сватове — Білокуракине — Старобільська.
1919 року він уже бере участь в успішному наступі Армії УНР із району
Деражні на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці,
Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ проти більшовиків та білих.
Сотник Борис Монкевич, який нераз спостерігав дивізіон у бою,
згадував: "Кінно-гірський дивізіон, яким командував полковник Алмазов,
був лялькою в порівнянні з рештою частин корпусу. Найкраще
зорганізований, найкраще виекіпірований і на славу вишколений, він був
окрасою Запорожців”.
Пізніше Олекса Алмазів став одним із тих відчайдухів, які здійснили
Перший зимовий похід армії УНР. 1920 року брав участь у боях за Могилів,
Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. 3 серпня
1921 року був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.
"Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій
Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку
зорганізування в початку 1918 р. був це досвідчений кінногарматчик,
організатор, людина високої моралі та одваги.
Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї
сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів,
єдиний на всі групи. Старшини за прикладом свого командира підібрались
один в одного; те саме можна сказать і про козаків. Найменшої плями не
впало на історію цієї частини”, – згадував про Алмазова та його бійців
комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР Никифор Авраменко.
За участь у Зимовому поході Алмазов був удостоєний Залізного Хреста
"За Зимовий похід і бої” – найвищої нагороди в Армії УНР. Скарбниця
українських перемог у 1918-1920 рр. значною мірою наповнена саме
алмазівцями.
Згодом, коли українське військо мусило відступати за Збруч, він,
разом зі своїми вояками був інтернований та переміщений до табору
колишніми союзниками – поляками. У фактичному полоні він не полишав
своїх бійців, знаходив для них роботу, аби вони могли себе прогодувати.
Взяв участь у переформатуванні армії навіть в умовах інтернування.
Закордоном Олекса Алмазов одружився, разом із дружиною-німкенею
продовжив навчання, випускав у світ українські видання, опікувався
колишніми підлеглими.
Український генерал-хорунжий помер раптово, далеко від рідного
Херсона. Його серце зупинилось вранці 13 грудня 1936 року. Похорон
перетворився у справжню українську маніфестацію. Луцька газета "Нова
нива” так на першій шпальті описувала прощання з Алмазовим:
"Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і
солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у
себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу
небіжчикові”.
Газета "Українська Нива”, Джерело: Вікіпедія
Домовину українського героя, накрили державним прапором України і
провезли середмістям Луцька на лафеті гармати, перед яким крокувала
почесна варта 24-го полку піхоти Війська Польського з військовим
оркестром. На чолі колони несли розп’яття з хоругвами, а також подушку з
орденом Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої”.
За радянських часів могилу генерала-хорунжого Алмазова було зрівняно
із землею, проте українським активістам вдалося приблизно визначити
місце поховання та за часів незалежності встановити там хрест і
пам’ятник.
Вшанування пам’яті видатного генерала стало дійсно можливим лише після Революції Гідності та декомунізації.
У 2016 році вулиці Генерала Алмазова виникли у Києві, Херсоні та
Луцьку. У 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді берегової
оборони ВМС України було присвоєно ім1я генерал-хорунжого Олексія
Алмазова. Тому сьогодні можемо говорити, що в українському війську
з’явилося нове покоління алмазівців.
nk-online.com.ua