Життєві перипетії найстаршого гончаря Чернігівщини

06.11.2019 11:16

У рідному населеному пункті Іван Іванович – місцева знаменитість, але не лише через пристрасне захоплення гончарством, а й тому, що він – єдиний живий учасник бойових дій Другої світової війни, який живе на території Олешнянської сільської ради. Тож розповісти про своє життя Івану Бібіку дійсно є що. Хоча свою долю Іван Іванович якоюсь особливою не вважає. Бо

The post Життєві перипетії найстаршого гончаря Чернігівщини appeared first on ЧЕРНИГОВ ЕВРОПЕЙСКИЙ ОБЩЕСТВЕННАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ.

Тож розповісти про своє життя Івану Бібіку дійсно є що. Хоча свою долю Іван Іванович якоюсь особливою не вважає. Бо переконаний, що його ровесники пройшли такі ж випробування.

«У дитинстві, як і багато сільських хлопців, допомагав батькові – гончареві. (Олешня в усі часи славилася своїми майстрами. – Авт.) Я розставляв готові вироби, пробував свої сили за гончарним кругом і навіть мріяв пов’язати долю з цим ремеслом», – згадує чоловік.

«У 1941-му році я закінчив вісім класів. Якраз 22 червня треба було забирати атестат зрілості. Але шкільний випускний не відбувся, оскільки почалася війна. Отоді всі мої плани і пішли шкереберть», – повідомив гончар.

Олешню на два роки окупували фашисти. За словами Івана Івановича, жилося тоді несолодко.

«Окупанти ганяли місцевих жителів працювати на пилораму, яка була в рідному селі. Робота була важкою, в дві зміни – денну і нічну. До речі, в Німеччину мене не відправили лише тому, що в селі бракувало робочих рук», – важко зітхнув Іван Бібік.

Івана Івановича призвали на фронт у 1943 році. Він навіть відучився шість місяців у Казанському піхотному училищі.

«Щоправда, офіцерських звань нам тоді не присвоїли, а відправили рядовими на фронт. Я потрапив у 146-ту піхотну дивізію. Але ім’я командира вже не пам’ятаю. Та й неважливо це, адже він «у хвості» строю завжди знаходився. А бувало й так, що хлопці на курсах навчалися лише три місяці, як, наприклад, наш лейтенант. Пам’ятаю, повів він нас до цілі, що ледь у полон не потрапили. Потрібно було рухатися праворуч, а він скомандував, щоб ліворуч. Добре, що вороги нас не помітили, повзком довелося пересуватися», – розповів він.

На фронті Іван Бібік був ручним кулеметником.

«Кулемет вагою 8 кілограмів і круглий диск на 47 патронів носив сам. А запасні диски – солдати – «другі номери». До речі, ворожі снайпери насамперед полювали за офіцерами і кулеметниками», – сказав фронтовик.

Із болем у серці він зізнався, що часто радянські солдати гинули через те, що були погано споряджені.

«Носили ми не чоботи, а черевики з обмотками. Вони незручні, а коли намокнуть, стають важкими, тиснуть ноги, тому йти було дуже важко. І не кожен солдат володів мистецтвом намотування обмоток. Також непросто було обкопуватися: саперну лопатку видавали одну на двох бійців. Касок узагалі не було, пояснювали нам, що не підвезли. Годували погано. Тому солдати змушені були нишпорити в пошуках їжі. Наприклад, коли ночували в німецьких окопах (Було це під містом Тарту в Естонії. – Авт.), знайшли головку голландського сиру. А на горищі одного з будинків виявилося сало в торбі. Також на чиємусь городі нарвали морквин, обтерли їх об шинель і з’їли з салом. А ще раз вночі побачили три машини на автотрасі. Одна з них, як виявилося, була з хлібом ще 1938 року випічки. А їли його ми в 1944-му. Буханочки – невеликі. І кожна загорнута в папір. Досі пам’ятаю смак цього хліба. А в інших двох машинах було не продовольство, а німецькі солдати. Тому довелося повоювати з ними. Отак ми і добували продовольство. В атаку часто голодними ходили. Навіть фронтових ста грамів перед боєм не давали. Щоправда, коли поранений у санроту потрапив, там наливали по соточці наркомівських. Також перед боєм наказували кричати «Ура! За Батьківщину! За Сталіна!», – повідомив ветеран.

Після війни Іван Іванович тричі приїжджав до Тарти. Тут він відвідував могили бойових друзів, які навічно залишилися в його пам’яті 18-19-річними хлопцями.

«Бувало, перед боєм солдати розуміли, що становище безнадійне, але відмовитися виконувати наказ мало хто наважувався. Тому що за це передбачалася куля в лоб, як панікеру, але вже від своїх», – розповів Іван Бібік.

У бою за містом Тарту Іван Іванович був поранений.

«Після госпіталю мене відправили в 25-ту артилерійську дивізію прориву РГК і призначили командиром знаряддя (Івану Бібіку довірили 120 міліметрову гаубицю. – Авт.). Щоправда, я спробував заперечити, що піхотинець, але мене ніхто не став слухати. Отак я і став командиром», – пояснив чоловік.

Іван Іванович брав участь у звільненні Польщі від фашистів, а в складі Першого українського фронту дійшов до Берліна. Про закінчення війни дізнався на околиці Праги.

«Взагалі в армії я служив до 1950 року. Тому багато каші з’їв. Демобілізувався старшим лейтенантом. Через якийсь час присвоювали вищі звання», – зауважив він.

Після армії Іван Іванович повернувся до рідного села і через три місяці одружився з фронтовою медсестрою Тетяною Дмитрівною.

«Була у нас сім’я фронтовиків. На жаль, дружини моєї вже немає серед живих. Ось залишився я один. Щоправда, діти мене не забувають», – зазначив ветеран.

У мирному житті Івану Івановичу довелося освоїти не одну професію.

«Із дружиною рік пропрацювали на керамічному заводі у Василькові під Києвом. Там народилася наша старша дочка. Незабаром ми повернулися в рідне село. Тут я був і кухарем, і лісником, і вчителем у школі, а ще творчим майстром на керамічному заводі в Олешні. На жаль, це підприємства вже давно закрили. Також я сам побудував будинок і всі господарські будівлі. Допомагати було нікому. А до війни на цьому місці була садиба діда. Батько мій тут народився. Але так сталося, що старий будинок розібрав дядько. Ось і довелося відбудовувати все з нуля», – розповів чоловік.

Також усі ці роки Іван Іванович не забував про своє захоплення – виготовлення глиняного посуду, різних фігурок і казкових персонажів. Нині він – найстарший гончар у рідному селі та, ймовірно, і в Україні.